Жорсткий страйк липня 1900 року на Костянтинівських заводах
Побиття, погроми, підпали. двоє поліцейських убито. кілька робітників поранено. 55 людина постала перед судом
9–15 липня 1900 року. Село Сантуринівка — станція Костянтинівка — Бахмутський повіт, Катеринославська губернія. «Байка всіх 600 робітників склоробного заводу і всіх 1000 робітників залізопрокатного заводу товариства Донецьких залізопрокатних заводів, які протестують проти зневажливого ставлення майстрів-бельгійців до російських робітників. Страйк розпочався зі побиття робітників бельгійцями. У ході страйку вночі з 9-го на 10-те і в ніч на 11 натовпи робітників громили, грабували і підпалювали майно бельгійців». Було знищено і колоніальну крамницю. Викликано поліцію та півсотню козаків. «У ході зіткнення вбито двох поліцейських, кілька робітників поранено». Заарештовано 28 осіб. Залучено до слідства від 115 до 250 людина. 55 людина постала перед судом. Додатково наголошується, що вночі на 10 липня натовп був у кілька сотень людей. Громили, підпалювали та розграбували квартири та майно службовців. У процесі розгону робітників били нагайками.
Майбутній відомий учений-філософ Валентин Фердинандович Асмус (1894-1975), а тоді хлопчик, будучи очевидцем у своїх мемуарах пише наступне.
Наше монотонне і замкнене життя було раптом вражене подією, яка змусила нас визирнути за околиці ізольованого існування. Сталося таке. На Константинівських заводах, що належали акціонерному бельгійському товариству, працювало багато бельгійців: робітників і службовців. Адміністрація заводів прагнула кваліфікованих робітників виписувати з Бельгії; некваліфіковані наймалися тут на місці. Різниця в оплаті і в житлових умовах була чимала, і ця обставина породжувала деяку ворожість між місцевими робітниками і бельгійцями. Якісь темні сили розпалили цю неприязнь у справжню ворожнечу, і на початку 1900-х років у Костянтинівці стався потворний бельгійський погром. Це сталося на початку другої половини літа. Одні з темних липневих ночей мене і брата батьки розбудили і стали поспішно одягати. Мама зняла ікони, що висіла у нас у кімнаті, і розставила їх на підвіконнях — так, щоб з вулиці їх добре було видно. Одягнувшись, ми всі вийшли з дому. Ніч була безмісячна, дуже темна, як завжди влітку на півдні, але на вулиці було світло. Неподалік від нас ліворуч по вулиці палав запалений громилами будинок, в якому жили бельгійці. По вулиці мчали крики натовпу, що зібрався і бушував навколо будинку.
Ми перетнули вулицю, невдовзі перейшли через полотно залізниці і вийшли в темний степ, розораний під пшеницю. Відійшовши трохи від залізничного полотна, ми зупинилися. Навколо було поле, вкрите копцями нещодавно прибраного хліба. Під однією і цих копин нас, дітей, почали укладати на ночівля. Батьки постелили на землі ковдри, подушки і уклали нас, приховавши зверху чимось теплим. У степу панувала глибока безмовність, але позаду нас, по той бік залізниці, добре було видно заграву тривалої пожежі і, як і раніше, здалеку чулися крики. Я відвернувся від жахливого видовища і ліг на спину під копицею...Спали ми в степу неспокійно і рано вранці повернулися додому. Наша квартира залишилася цілісінькою зі своїми іконами у вікнах, але бельгійський будинок (може бути, вдома, не пам'ятаю) згорів вщент, і вулиця була пустельна, як вимерла. Вдень по неї повільно проїхав кінний загін козаків, який бельгійська адміністрація заводів викликала по телефону з тодішнього Бахмута.
Хвилювання на заводі незабаром затихло, і життя увійшло у звичайне русло".